Тело!Дайте мне новое тело!

Художник  Ким Джун — кореец. Рисует на сврем любимом материале — обнаженном теле. А что? приятное с полезным, тело то женское, обнаженное)))

 

 

Эх! все смешалось — люди,кони, руки,ноги, грудь…)))

 

 

 

Дах, на якому Карлсон відпочиває

Фотографії дахів Нью-Йорку виклала нf фотосайті Flickr користувачка Jwilly

 Ось вона!Мрія Карлсона

Краще мати сусідів по даху, ніж не дружити з дахом взагалі)))

 

Речі з натяком!)

 Комплект для вираження почуттів та емоцій складається з 20 карток з написом Fuck, 20 карток з написом  Love, 20 Fuck&Love  стікерів, а також по одному значку Fuck і Love відповідно.

 

Якщо ви бажаєте зізнатися комусь у симпатії,або ж натякнути про своє обурення з приводу зайнятого місця на парковці, набір точно стане вам у нагоді.

Як відомо,все геніальне-просте!

 

 

 

 

Льодяники hand made

Дует під назвою  Sebastien Cordоliani и Frank Fontana роблять льодяники вручну, за принципом склодуття.

Льодяник-повітряна кулька.

дуже крихка річ, майже ювелірний витвір. Зберігати в коробочці, їсти одразу!)

Весь модельно-ювелірний ряд виробів з карамелі.

Про літературу. Або замітка в журналі під рубрикою «Почитай-но!»

        

В «Родичах» традиційна, по-ліпскеровські закручена фабула досягає свого апогею. В книзі надзвичайна кількість сюжетних ліній і історій життєвого шляху героїв, що часом все це стає схожим на серіал, хоча й зовсім не банальний. Ліпскеров ніколи не був прихильником моралізаторства, але у новому творі читач одразу розуміє «что такое хорошо и что такое плохо». Важко сказати одним реченням про що ця книга, бо в ній занадто багато речей переплітаються одна з одною, а наступне витікає з попереднього. Неймовірна кількість життєвих шляхів в кінці книги надприродним чином виявляються зв’язаними між собою у величезний клубок життя. «Родичі» — це своєрідна інтерпретація біблійної історії звідки пішов рід людський, але під соусом скаженої сучасності. На початку книги Ліпскеров знайомить свого читача із дивним хлопцем зі втраченою пам’яттю і білявим волоссям, ще у хлопця очі кольору неба, надприродні можливості і добре серце з правого боку. Єдине, що він пам’ятає, це те, що він студент медичного інституту Михайлов і він їде в потязі до Москви. Цей дуже дивний хлопець їде у не менш дивному потязі з єдиним вагоном і провідницею з нещасливою долею на ім’я Роза. Важливу роль у Ліпскерова грають мандрівки героїв у своє минуле, будучі неперевершеним психологом, письменник надзвичайно майстерно виписує людські характери. Так і ця, нікому не потрібна провідниця, стає цікавою читачу через її постійні спогади свого минулого. Після еротичної сцени кохання студента із провідницею потяг сходить з рейок, і сходить не просто так, а через якогось «чеховського» зловмисника. Роза з Михайловим потрапляють у морг, бо надії на життя в жодного з них нема, а за розслідування справи береться ФСБ і генерал Гур’єв, до речі, ще один цікавий персонаж, який буде зустрічатися в книзі у самих несподіваних місцях. Наступна глава книги неочіковано починає розповідати про чукчу Ягердишку, який мріє опинитися на Алясці, де, на його думку, живуть багаті чукчі. Читач забуває про Михайлова і його загадкову смерть і повністю переключається на Ягердишку, адже його життєва історія не менш цікава, ніж у хлопця з правостороннім розташуванням серця. Упиваючись кумедними пригодами чоловічка з вузькими очима на шляху до Аляски, читач несподівано зустрічає студента Михайлова, який виявляється не помер, а прокинувся в морзі живим і неушкодженим причому зовсім не банально, а з суницями у носі. Тут на сторінки книги потрапляє ще одна доля – патологоанатома Ахметзянова, який все життя мріяв потрапити у балет, але, як то кажуть, не судилося. В його кабінеті безліч журналів присвячених балетному мистецтву і от диво – студент з точністю може копіювати всі рухи балетних прим. Ахметзянов вже не дивується, що хлопець вижив і пропонує йому зробити кар’єру у балеті, благо в патологоанатома є півні там зв’язки. І ось ці двоє вирушають до столиці на старенькому Москвичі Ахметзянова, несуться в ніч, а по дорозі зустрічають того самого зловмисника, який, як виявилось давно «має зуб» на блакитноокого ново явленного балеруна, а чому, читач може дізнатися тільки в кінці цієї вкрай заплутаної історії.          

Бабуся панк-року — 2

В листопаді 1976 вітчим Ніни під час свого чергового виступу був несподівано позбавлений громадянства, і йому заборонили повертатися в ГДР. Ніна Хаген безстрашно написала лист в міністерство внутрішніх справ, в якому заявила, що не бажає залишатися в країні, в якій забороняють жити такій чудовій людині, як Вольф Бірман. В міністерстві до листа поставились досить серйозно і запропонували співачці на протязі 4 днів залишити країну. Хаген, не роздумуючи спакувала чемодани і полетіла в Гамбург до свого вітчима, який одразу ж допоміг їй отримати контракт з концерном Columbia.

Але в Гамбурзі Ніні не сподобалось, і вона відправилась до Лондону. Там вона моментально влилась в панк-тусовку, де надзвичайно зблизилась з дівчатами з рок-гурту The Slits. Вона почала співати якомога манірніше й з надривом. «Так-так, — згадувала цей час Ніна, — мене дійсно називали панк-мамою, головним чином через те, що мені вже було 22, а всім іншим в лондонській панк-тусовці по 14-15».
 
Пізніше Ніна переїде до Західного Берліну, де почне співати разом з гуртом Lokomotiv Kreuzberg, який з її появою візьме назву Nina Hagen Band. Вже через рік з’явиться їх дебютна платівка. Музиканти створювали музику, а Ніна – цинічні тексти німецькою мовою. Все це було схожим на бродячій музичний театр.
Через рік їх дебютна платівка стала золотою і до Ніни Хаген прийшла справжня слава. Всі газети наперебій писали про її надзвичайний голос, який охоплює чотири октави, про її ексцентричну поведінку на сцені та шизофренічний характер співачки.

Ця божевільна жінка нарешті привернула до себе увагу громадськості.
Головна особливість Хаген – це її вокальна акробатика. На кожній своїй платівці вона демонструє шизофренічну віртуозність свого голосу, то співає оперним голосом, то кричить наче немовля, а іноді й хрипить, як сорокарічний алкоголік.   Просто слухати її пісні замало, її потрібно бачити, щоб зарядитися тією неймовірною енергетикою, яка з неї так і пре. Під час своїх концертів Ніна стрибає і танцює дивні танці, стоїть на голові і задирає спідницю, при цьому зовсім не соромлячись присутності тисячної аудиторії.Багато хто її критикує і не сприймає всерйоз, але не дивлячись ні на що їй вдалося стати найбільш оплачуваною зіркою Германії. 
 

Не обійшлося в її житті й без наркотиків. Одного разу Хаген від передозування LSD опинилася в комі, а коли її привели до тями, остаточно збожеволіла. Почала розповідати про своє просвітлення та інопланетян, проте не втратила свого гострого почуття гумору та єхидності, так само продовжувала витріщати очі та розмовляти різними голосами.

 Сьогодні в Ніни двоє  дітей і 27 річний коханець, який знайомить її з останніми тенденціями молодіжної музики. Вона прожила надзвичайну молодість, насичену неймовірним драйвом, підтвердження цьому – величезний творчий доробок співачки (18 музичних альбомів).

 

Бабуся панк-року — 1

Про неї кажуть різне, хтось вважає її зіркою світового масштабу, хтось божевільною на останній стадії шизофренії. Як би там не було, а Ніна Хаген дуже знакова фігура в музичному світі.

 В її голові завжди вихором кружляли летючі тарілки, жили інопланетяни і розмовляли невідомі голоси. Вона завжди бажала скандальної слави і підвищеної уваги до себе. Зараз їй 52 роки і вона не збирається зупинятися, пише книги, веде ток-шоу та випускає власну марку одягу. Щоправда пісень вже не записує через зіпсований концертною діяльністю голос. Про зовнішній вигляд самої Ніни сказати в двох словах неможливо, адже завжди це щось неймовірно пафосне і божевільне одночасно, вона малює собі індійську крапку на лобі, дуже любить пір’я і рожевий колір, просто в захваті від різнокольорового хутра і неймовірних підборів. Її називають бабусею панк-року і, відверто кажучи, є за що.   

 Коли її виповнилося 17 років, Ніна спробувала вступити до театральної школи, але провалилась, після чого поїхала в Польщу, де приєдналась до місцевого рок-гурту, співаючи пісні Жакллін Джоплін та Тіни Тернер. Після повернення з Польщі, вона потрапила до Центральної студії розважальної музики, де зразково провчилася цілий рік. Через це багато західних критиків пізніше будуть стверджувати, що у Хаген – професійна оперна освіта, що, м’яко кажучи, є неправдою.

В 1974 році Ніна отримала спеціальну нагороду на конкурсі молодих талантів і була оголошена найкращою співачкою року. За допомогою своєї матері вона опинилася в світі кіно і знялася в двох фільмах. Вже в 1975 році вона стала найпопулярнішою естрадною співачкою держави німецьких робітників і селян

 

Гарним прикладом творчості соціалістичної Ніни Хаген є пісенька «Du Hast Den Farbfilm Vergessen» («Ти забув кольорову плівку»). Молода особа пішла на прогулянку зі своїм другом, метою якої була фотозйомка Ніни в шикарному бікіні на лоні природи. Але хлопець забув кольорову плівку і фотографії вийшли чорно-білі.  

Продовження історії в другій частині

  

 

Харьковская «колбаса»

Метро.Харьковское метро пахнет колбасой!!!! В то время как киевское пахнет крысами, харьковское — колбасой! Это же надо, наглость-то, какая!!! Причина довольно проста и незамысловата. Кто в Харькове главный? Не слабоумный мер, нет, главный в Харькове — Харьковский мясокомбинат. На каждой станции метро присутствует колбасный киоск, а то и два сразу. Это чтоб никому мало не показалось)Теперь про станции. У меня нет слов, это просто какой-то Кубу-футуризм на заре веков что ли. Причем на каждой станции. Либо ослепительный минимализм, либо конструктивизм высшего пилотажа. Короче Маяковский нервно курит по сравнению с тем, что происходит в харьковском метро.

Поезд. Вагон. «Шановна молодь,якщо поруч з Вами э літні люди, або ж батьки з малими дітьми, поступіться будь ласка їм місцем». Такие слова из динамика, по-моему, должны пронять любого жлоба, упорно делающего вид, что он спит и не замечает бабулю с трясущейся головой. И вот, кстати, о жлобах, я не знаю, но мне показалось, что в Харькове намного больше маргинальных личностей, чем в Киеве. Хотя может быть и не больше, просто в Киеве – это уже свои, родные, а в Харькове — чужие какие-то.  А еще для того, что бы ездить в х. метро нужно обладать безупречной дикцией, не страдая фефектам фикции (т.е. дефектами дикции). Потому что выговорить название станции метро «ПРоспект ТРактоРо СТРоителей» можно только по окончанию интенсивных курсов у логопеда.  

Негры или, простите, афроамериканцы За два неполных дня пребывания в Х. я увидела больше негров, чем за всю свою глупую жизнь. Аж 12 штук!!! Вот это я понимаю,  город либеральных взглядов!!! В Киеве они тоже есть, но только по улицам ходить бояться, а в Харькове не бояться, значит, не бьют их…Круто! Соблюдая невыдуманную политкорректность, фото афроам-цев не публикуем.

Шампанское! Со всей присущей мне ответственностью заявляю – харьковское шампанское самое вкусное и самое пьяное шампанское в мире! Проверено двенадцатью бутылками путем скидывания с двенадцатого этажа граненых стаканов и прочей разности. Очень символично «12 на 12», но поверьте – я не вру, хотя и умею) 

Вот наверное и все, остальное про путешествие-впечатление режиссера «Крайних взглядов» в неочень большом городе, но с большими площадями, история и особенно цензура умалчивает.

 

Кока-кольных дел мастер

Творчество незаурядного австралийца действительно сочно в хорошем понимании этого слова.  

Его девочки все невероятно округлые, что, несмотря на их мультяшное происхождение, придает им соблазнительности. Огромные глаза, глубиной в океан, так и тянут тебя в них утонуть.

Возможно, в этом то и заключается успешность работ Фельдмана. Рекламу кока-колы так и хочется выпить, а мотороллер, разукрашенный голубоглазыми девицами, так и хочется оседлать.  

Как и все творческие люди — Фельдман живет в параллельной реальности, в мире розовых фламинго и бабл-гама. 

Под номером 2 в нашем любительском каталоге «самых-самых» выступает Стив Скотт.

Прошу заметить, что ничего общего с крупным рогатым скотом Стив Скотт не имеет.

Лондонский режиссер анимации и иллюстратор Стив Скотт (Steve Scott) начал создавать ролики еще в 90-х, делая клипы для знакомых музыкальных групп. Жил он тогда в Новой Зеландии. Несколько лет назад Стив переехал в Лондон и решил использовать свои умения и навыки в рекламе. Теперь он снимает анимационные ролики для Nokia, Volvo и других известных компаний.

Его работы немного инопланетичны и фантастичны. Стив любит рисовать одному ему известных космических героев. Даже создателям советского детского блок-бастера «Тайна третьей планеты» неожиданно икнулось бы от восхищения.

Очень стебная вышла у Стива серия рисунков под названием «Вечеринка в посольстве». Тут тоже присутствует излюбленный персонаж Скотта – человек в скафандре, который якобы вообще тут не причем, а на самом деле следит за вами.